«Чим я, україномовна українка, недотягую до вас, російськомовних? Чим моя мова завжди була настільки гіршою за вашу?»: особливе звернення
Журналістка Соломія Шваб, яка народилася в україномовній родині і ніколи не вчила і не розмовляла російською, опублікувла доволі щемливе звернення до всіх російськомовних людей, які вважають, що їхні права якось “притісняються” в Україні.
Повідомляє bdzhola.com
То, хто насправді зазнає утисків всі ці роки і чому наша мова потребує захисту?
“Про мову
Бо задрали
Якимось чином на українському інтелектуальному просторі заговорили з приводу мовного питання. Заговорили досить гостро і емоційно, що не мало б бути характерним для інтелектуального простору взагалі, але «український», як завжди, робить свою справу.
Словом, хочете емоцій, будуть вам емоції!
Я народилася і виросла у повністю ізольованому від російської мови світі, ПОВНІСТЮ ІЗОЛЬОВАНОМУ! Батьки мої – люди університецьких кіл – завжди прагнули витончити мою мову до досконалості, озолочували її благородною лексикою, не щадили за русизми чи неправильні наголоси, навіть, інтонація в нашому домі завжди мала суттєві рамки. Я завжди страшенно пишалися тим, наскільки красиво звучала моя мова, в порівнянні з мовою будь-кого поза моєю родиною.
Правда, те, що було моїм предметом для самоповаги, стало причиною відвертих знущань з боку реального життя.
– Соломіє, а ти віруюча?
– Ні, чому ти так вирішив?
– Ну бо ти кажеш не красівий, а красивий. Так тікі штунди говорять.
Мені пощастило з мамою і з татом, які завжди тлумачили такі діалоги. В голові 8-річної дитини це не може розшифруватися саме по собі.
В 17 років я приїхала в Київ. І почалася війна.
Починаючи з трактатів Арістотеля (перекладів яких на українську, ясне діло, в природі не існує), закінчуючи обов’язковим конспектуванням цього античного потоку думок, я займалася, насамперед, перекладами. Може здатися, що це обов’язок студента, але НІХРЕНА ЦЕ НЕ МІЙ ОБОВ’ЯЗОК! Я не поступала на іноземне відділення, не здавала іспиту на знання російської і повинна знати цю мову. МОЖУ, АЛЕ НЕ ПОВИННА!
– Так, ета студєнти пєрвава курса паліталоґії?
– да!
– Екзамєни у вас с дєсятава января начінаюцца, вот распісаніє.
– Аля, шо таке января?
І я не жартую. І це ще не кінець.
З часом я, звичайно що, адаптувалася. до сприйняття на слух і до читання. Зрештою, значна частина моїх друзів – російськомовні люди, тому це досить очікувана ситуація. Але грамоти я вчити не збиралася і не збираюся.
В якийсь момент прийшов час лупати сюю скалу, точніше шукати дорогу в майбутнє. І от я наївна така, ще зовсім молоденька дівчинка, почала писати у модні видання, шукати будь-яких можливостей. ЩОБ РЕАЛІЗУВАТИ СЕБЕ У СВОЇЙ КРАЇНІ, попрошу зауважити.
(після здачі тестової роботи)
– Ви чітаєтє наш журнал вабщє?
– Так, звичайно!
– І ви нє чуствуєтє разніци мєжду тєм, што ви напісалі, і тєм, што відітє в журналє?
– …
– Ладна, напішите новоє заданіє, но ТАК КАК В ЖУРНАЛЄ.
– Щиро дякую за другий шанс!
…
– Саламія, ви очєнь нам нравітєсь как чєлавєк, то у вас апять адна і та же ашибка. пісать нужна на рускам. Ви дажє етава нє понялі, па етаму ми нє можем взять вас на работу.
– А де ж мені тоді писати про моду українською, якщо всі ваші видання російськомовні? Можливо є шанс публікувати періодичні українські тексти?
– …
Даю слово, що в діалогах подібного змісту я брала участь тричі в житті.
! «Ви очєнь нам нравітєсь, но ви же пішетє на укрінскам» !
Розумієте, мать вашу?! НА УКРАІНСКАМ!
Після всіх тих ударів, десятків істерик і декількох депресій, я перестала стукати в двері, і почала мурувати свої власні.
Дискредитеція? Пригноблення? Деформація норм? Трагедія?
Так от, любі мої поборювачі російської мови в Україні. Поясніть, будь ласка, за що ви так зі мною? Чим моя мова завжди була настільки гіршою за вашу? Чим я, україномовна українка в Україні, недотягую до вас, таких самих простих смертних?
Якщо раптом вам здалося, що ваше право на свободу хтось обмежує, то вам просто здалося.
«Найбільша ознака скаліченості суспільства – це транслювання культури, яка це суспільство скалічила!»
Як добре, що сльози витираються.
Як шкода, що війни не пробачаються.”
Соломія Шваб