Терпіння народу луснуло: Люди хочуть всього і відразу, і відступати нікуди — соціолог
Про це пише український соціолог, директор Фонду Демократичні ініціативи Ірина Бекешкіна, передають Патріоти України.
«Якщо зараз якось визначити [домінуючий] настрій в суспільстві, то це буде, напевно, розчарування. У людей зростає почуття несправедливості, особливо у тих, хто був учасником Майдану і АТО. Все частіше і частіше виникає питання: а за що ми боролися? Це небезпечно. Мирним третій Майдан вже не буде: у людей на руках багато зброї.
Терпець урвався. І вже досить давно. Люди хочуть, щоб все було відразу. А якщо не відразу — значить, «все пропало». Ми тримаємося на тому, що у нас немає іншого виходу. Нам нікуди відступати. Тому що у нас один шлях: йти в Європу, інакше нас підімне Росія. Рухаємося повільно, два кроки вперед, один назад, пострибаємо на місці, потім раптом нас відкидає назад, потім ривком знову вперед. У нас, знаєте, складні рухи тіла, але ми все-таки просуваємося.
Українці не відчувають себе в безпеці з двох причин. По-перше, це, звичайно, війна; по-друге, зростає злочинність, причому насильницька. А як ви думаєте, чого люди найбільше бояться зараз? Зростання цін. За даними моніторингу Інституту соціології, нападу зовнішнього ворога боїться 43%, а зростання цін — 81%, невиплат зарплат і пенсій — 60%, безробіття — 73%. Економічні страхи превалюють.
Зараз йде битва між старою Україною, корумпованою, непрофесійною, відсталою і новою проєвропейською Україною, яка хоче побороти корупцію, дати простір економічному розвитку. Ця нова Україна дуже активна, але сил недостатньо. Особливо в політиці. Громадянське суспільство пішло в політику, але там воно, на жаль, відчуває себе десантом на ворожій території. А десанти воєн не вигравали. За ними має йти потужна армія. Ось її поки немає.
Я, чесно кажучи, була впевнена, що після оприлюднення електронних декларацій політики побіжать, принаймні, з влади. Тихесенько сядуть і будуть насолоджуватися життям, щоб їх не чіпали. Але ні. Ось це і напружує. Вони ніби впевнені, що нічого не буде. «Діамантових» прокурорів скільки вже судять? Третій рік, і нічого не чути. Треба садити, зрештою, згідно із законом. Треба. Нікуди не подітися. А до цього не готові, тому що «сьогодні — ти, а завтра — я». Когось в ритуальну жертву, я думаю, принесуть. Схоже, домовилися, що це буде [Михайло] Добкін, хоча хтозна. Можливо, це черговий хід для зговірливості Опоблоку.
Патерналізм нікуди не подівся. Ми по-своєму унікальна країна. У нас на загальнонаціональних виборах завжди перемагала опозиція. За винятком виборів 1999 року, коли вдруге переміг Леонід Кучма. Всі решта президентів у нас змінювалися, за партійними списками теж перемагала опозиція. Тому що у нас кожні вибори — це аукціон обіцянок. Пообіцяли і не зробили? А вони не можуть, навіть якби хотіли, не можуть. Ах, ви такі — ну, ми інших виберемо. І так до нескінченності.
Можна, звичайно, було б сказати: ось, ви такі брехуни, багато обіцяєте. А якщо говорити чесно — пройдуть на виборах ті, хто не буде обіцяти, наберуть достатню кількість голосів? Навряд чи.
Будуть вибори, і я боюся, що на цих виборах популісти святкуватимуть перемогу. За нашими останніми даними, з невеликим відривом, але лідирує [Юлія] Тимошенко. Далі щільно йдуть Петро Порошенко, Юрій Бойко, Вадим Рабінович. У Тимошенко свій прихильник, а у Порошенка є резерв — ті, хто проти Тимошенко. Як за Кучму голосували.
Будь-яке демократичне суспільство хворе популізмом. Тому що треба перемагати на виборах. Але одна справа — популізм в країнах, де більшість становить середній клас, та інша — де більшість становить бідне населення. Наприклад, недавно в Швейцарії провели референдум про гарантований прибуток. Передбачалося, що кожному мешканцеві, незалежно від того, чи є у нього робота, держава буде щомісяця виплачувати 2,5 тис. швейцарських франків ($2,5 тис.). 78% швейцарців проголосували проти — а нічого розводити утриманство. У них логічно виникло питання: чиїм коштом? І вони розуміють: за рахунок тих, хто працює. А як би у нас проголосували? Сказали б: добре, нехай дають, адже шара. Ось і різниця.
Найрадикальніші зміни в свідомості українців відбулися в 2014 році. Перш за все це різка зміна зовнішньополітичних орієнтацій. Раніше, коли ми запитували, чи потрібно інтегруватися в ЄС, нам відповідали: «Потрібно». «Потрібно в Митний союз?» — «Потрібно» — «А туди або туди?» Ось тут починався розподіл. А після ось цього «кунштюка» Росії [анексії Криму та збройного конфлікту на Донбасі] східний вектор звалився. Втративши довіру до Росії, багато хто пішов в «нам нікуди не потрібно інтегруватися» або «важко сказати». Але, в будь-якому разі, тепер немає двох векторів, він один — на Захід.
І, звичайно, ставлення до НАТО. У чому були завжди солідарні українці, так це в тому, що «НАТО нам не треба». Навіть на заході України думки ділилися майже порівну. Тепер вступ до НАТО підтримують більшість — 78% — українців, а в разі проведення референдуму він був би однозначно виграшним. Росія отримала Крим, але втратила Україну. Вже все.
Безвізовий режим — це, звичайно, не глобальна «перемога», але те нечисельне за останній час, що дійсно добре. І те, що не ділить країну. 40% українців відповіли, що для них це важливо: це більше, ніж кількість тих, у кого є закордонні паспорти (у нас їх 30%) — і це набагато більше, ніж кількість тих, у кого є біометричні паспорти та паспорти з чинними візами (таких у нас поки не більше 15%). Люди бачать перспективу. І це важливо для них.
Говорити українською мовою більше не стали. Якщо в 1992 році переважно українською мовою говорили 37%, в 2016-му — 42%. Але змінилося ставлення до української та російської мов. У 1996 році було питання: «Як ви вважаєте, чи потрібно надати російській статус офіційної?». «Так» — 51%, «ні» — 33%. Те ж питання в 2016 році: «так» — 30%, «ні» — 55%. Але це змінювалося поступово. Різкого стрибка навіть у 2014 році не відбулося.
Змусити всіх перейти на українську просто тому, що хочеться швидких перемог, неможливо.Потрібна українська масова культура. Вибачте, потрібна українська [письменниця Дар’я] Донцова. Те, що люди читали б на пляжі. Детективні телесеріали потрібно робити забійними. Щоб не російські дивилися, а українські. У нас же, згідно з опитуванням, зовсім не розуміють українську мову всього 1% населення. Навіть в Криму таких було всього 10%.
І тут головне — без насильства. Ірина Фаріон після її скандального візиту в дитячий садок, [де вона дітям з російськими іменами порадила «виїжджати в Московію»] на виборах 2012 року, я думаю, пару відсотків Партії регіонів принесла. А зараз [на слуху схожі скандали, пов’язані з дитячою письменницею Ларисою] Ніцой. Ну, шановні, так не можна. Навіть з точки зору успіху того, чого ти хочеш досягти. Потрібно вибирати потрібні кошти. Так можна тільки налаштувати проти української мови.
Найголовніший роз’єднуючий фактор сьогодні — нетерпимість. Коли ми проводили дослідження з прав людини, ставили питання «Як ви думаєте, можна позбавляти прав певні категорії населення?». Загальна готовність українців до обмеження прав певних груп людей виявилася дуже високою: висловилися за обмеження прав наркозалежних 66% населення (з них 26% вважають, що права людей цієї групи повинні бути «безумовно обмежені» і ще 40% — «за певних обставин»). За обмеження прав сексуальних меншин висловилися 46% (19% — «безумовно» і 27% — «за певних обставин»). Нічого собі? Ось ця нетерпимість до інаковості зростає. Коли людина з іншою точкою зору стає не опонентом, а ворогом.
Я зі стриманим оптимізмом ставлюся до можливості зміни свідомості на окупованій території, тому що там все інфіковано російською пропагандою. На «стриманий оптимізм» налаштовують зміни в свідомості людей на територіях Донецької та Луганської областей, які теж були окуповані, але зараз контролюються Україною. Коли ми тільки бралися в кінці 2014 року до опитувань на цій території, то я добре пам’ятаю, що 35% хотіли відокремитися від України, 20% хотіли бути з «ДНР» і «ЛНР», а ще 15% приєднатися до Росії. Зараз нічого цього немає. Відсотків 5% таких залишилося, хто хоче відокремитися від України.
Там життя якось відновлюється, люди приходять до тями, хоча я не перебільшую їхню проукраїнськість. Мені розповідали, як у Станиці Луганській відправляли дітей на відпочинок в Західну Україну. Якщо в першу хвилю не могли набрати групу, все боялися, то в третю [хвилю] — мало не билися вже, щоб туди поїхати.
Я вам розповім, що таке «придворна соціологія». Нещодавно в Росії керівник Всеросійського центру вивчення громадської думки (ВЦИОМ) заявив телеканалу Дождь, що серед росіян є 15% лайна. За його словами, це ті, «хто налаштований негативно щодо курсу Володимира Путіна, його режиму і його персони». Це публічно заявляє керівник соціологічного центру.
У нас [в Україні] такого ніколи не було і бути не могло. Навіть якщо взяти відомий центр Research and Branding Group, який повністю займався замовленнями від Партії регіонів, не уявляю, щоб керівник вийшов і почав ображати тих, хто негативно ставиться до Януковича. Таке важко собі уявити.
Наша соціологія «придворною» ніколи не була. Ми все-таки інші, у нас скептичне ставлення до влади. Це теж небезпечно по-своєму, але робити з влади бога — такого ми ніколи не робили.»
|